Шановні вболівальники!
Рубрика портретних інтерв’ю з гравцями нашої команди продовжується. Ми щоразу робимо все, аби ви ставали ближчими до кожного з них.
У цьому випуску продовжуємо знайомити вас із тими, хто стоїть на воротах нашої команди. Сьогодні, за запрошенням Назара Юрченка, до пресслужби завітав Олександр Литвиненко – воротар, який має досвід виступів за низку клубів, зокрема ПФК «Суми», «Полісся», «Альянс» та «Нива» Бузова.
Гравець під 32 номером розповів про те, як розпочався його шлях у футболі, поділився історією виступів у нашій команді, а також згадав про дружні стосунки з Олександром Лебеденко, з яким їх пов’язує не лише «Вікторія», але й інші клуби. Крім того, Олександр розповів, як сприймає власні помилки.
Історія Олександра -цікава й змістовна, тож приємного прочитання!
– Олександре, почнімо з легких бліц-питань.
– Добре.
– Отже, перше запитання: вихід один на один чи пенальті?
– Вихід один на один.
– Грати в дощ чи в спеку?
– У спеку.
– Переходимо вже до питань, аби вболівальники дізналися про тебе більше. Хто або що надихнуло тебе обрати саме футбол? Розкажи свою історію в цьому виді спорту.
– З дитинства грав в дворі у футбол. Через дорогу був стадіон «КРЗ» (зараз це футбольний центр «Барса»). Набирали тоді дітей, і мені захотілося спробувати. Дуже подобався м’яч, і от так склалося, що не можу з ним ніяк розлучитися.
– Чому обрав саме позицію воротаря?
– Це цікава історія. Спочатку я бігав у полі. А потім перший тренер Ігумнов Олександр Валентинович побачив мого батька, у якого зріст 195 см, і запропонував спробувати у воротах. Все виходило, він помітив певні навички, так і склалося, що став на воротарем.
– А чи була думка під час матчів чи тренувань стати на позицію польового гравця?
– Після тренування ми тоді йшли грати у двір у футбол, і я там був польовим гравцем.
– А якщо говорити от про зараз, вже будучи в професійному футболі?
– Та ні. Хоча можливо хотілося, коли на останніх хвилинах, під час того як команда програє, і ти йдеш у чужий штрафний майданчик на кутовий чи штрафний, то хотілося б забити. Кілька разів були такі моменти, але забити не вдалося, поки що.
– Пам’ятаєш свій перший матч у професійному футболі?
– Так, пам’ятаю. Це був матч за ПФК «Суми» у 2014 році, Кубок України проти харківського «Металіста».
– Які емоції тоді відчував? Опиши їх.
– Мені сказали, що я буду грати. Але тоді був такий ажіотаж, зібралося на стадіоні «Ювілейний» десь близько 10 тис. людей. У мене тоді дуже трусилися коліна. По-перше, це мій перший матч, а по-друге -це ж ще той харківський «Металіст» в якому бразильці були, а ще вдома граєш, і всі будуть дивитися. Тому так, хвилювання були, але потім вже гра, і тоді вдалося вгамувати хвилювання.
– Часто можна почути таку фразу, що воротарі — це окрема психологія. Чи згоден ти з цим висловом?
– Напевно, так. Відповідальність зовсім інша, ціна помилки дуже висока. Є люди, які дуже близько все сприймають. Коли ти стаєш старшим, ти реагуєш на помилки інакше, трішки спокійніше. Тому я вважаю так.
– Щодо помилок. Як ти переживаєш помилки? Якщо порівняти раніше та зараз, це різні переживання?
– По-різному. Всі ми люди і всім нам властиво помилятися. Помилку треба сприймати як процес, через який ти проходиш, робиш висновки та рухаєшся далі. Я не бачив гравців, які не помиляються.
– На твою думку, якими якостями повинен володіти воротар?
– Працелюбство -це перш за все, тому що це така позиція, де потрібно самовдосконалення протягом всієї кар’єри, тобто не потрібно зупинятися в своєму розвитку. Також бажання, бо якщо ти не любиш те чим займаєшся, в цьому немає сенсу.
– Давай поговоримо про нашу команду. Розкажи свою історію в нашій команді. Чому саме «Вікторія»?
– Я грав багато за сумські професійні клуби. Я гадаю, що якщо є можливість, то вдома потрібно грати.
– Тобто можна зробити висновок, що ти хотів бути ближче до рідного дому?
– Так. В мене була мрія колись грати на стадіоні «Ювілейний». Тому так склалося.
– Якщо вже заговорили за рідний дім, то що для тебе означає бути гравцем «Вікторії»? Бо от твої співкомандники, як вже були на інтерв’ю – це і Максим Бойко, і Влад Савицький, і Артем Шпирьонок, а також Назар Юрченко – цитували, що команда для них це “рідний дім, сім’я”.
– Так, я вже говорив, мені хотілося грати вдома, при рідних трибунах. Зараз, звісно, така ситуація, що мало вболівальників, але раніше, коли повні трибуни, це надихало. Тож дуже хочу, щоб колись люди ходили на стадіон. І загалом місто жило футболом.
– Чи є в тебе найпам’ятніший матч у футболці «Вікторії»?
– Напевно, це кубкова гра проти «ЛНЗ», коли ми перемогли по пенальті.
– Чи є в тебе особливі ритуали чи забобони перед грою? Адже зазвичай футболісти забобонні.
– Не можу сказати що є якісь ритуали. Можливо раніше були, але вже відходимо від цього.
– Яка була в тебе найбільша футбольна мрія? Чи здійснилася вона, чи можливо ще в процесі здійснення?
– Хотілося б, звісно, з ФК «Вікторія» вийти до УПЛ, пограти там.
– Опиши себе трьома словами. Який ти воротар?
– Це складно.
– А чому тобі складно себе описати?
– Можливо, хай інші опишуть.
– Ну спробуй, які три слова ти б підібрав?
– Можливо скажу: спокійний, сконцентрований. Нехай будуть ці два.
– Добре. Давай перейдемо до твоєї кар’єри. Чи був у тебе період, який змінив тебе найбільше?
– Так, це низка травм і операцій, зокрема розрив ахілла. Від цього змінилося тіло і я постав перед вибором: або серйозно працювати над собою, або закінчувати. Мені порадили спеціаліста-реабілітолога з яким вже працюємо 4 роки.
– Чи були думки після таких травм покинути футбол?
– Звісно, були такі думки.
– А що допомогло не опустити руки і залишитися у футболі?
– Бажання грати, любов до цієї гри та бажання, ніби ти ще не все сказав.
– Поговоримо про тренерів. Хто із тренерів, з якими ти працював, мав на тебе найбільший вплив як на футболіста?
– Я б сказав, що перший тренер найбільше вплинув. Він загартував мій характер.
– А яку найціннішу пораду ти отримав у своїй кар’єрі?
– Ніколи не зупинятися та продовжувати розвиватися.
– Олександре, ми знаємо, що ти проходив курси тренера. Розкажи про цей період. Що для тебе далося найважче?
– Напевно, проведення практики. Бо мені дали дітей 6 років. Звісно, ми тренування розписали, все добре, але потім нам треба було поділити їх на команди. Було важко, бо я не знав їх по іменах, для мене вони були всі однакові, то це було тяжко. Проте помічник допоміг.
– Тобто можна сказати, що дітей тренувати найважче?
– Так, це всі говорять, що дітей найважче тренувати. Мені краще тренувати воротарів, вже був такий досвід, я працював півтора року тренером воротарів у футбольному центрі «Барса», коли навчався в університеті. То це було легше, адже це по моїй позиції. А от польові гравці, ще й діти 6 років – то трішки важче.
– Тобто можна зробити висновок, що після завершення кар’єри футболіста ти залишишся у футболі? Чи все ж були думки відійти від футболу?
– Побачимо, як складеться життя. Загалом всі футболісти думають, що буде після завершення кар’єри. Звісно, хотілося б лишитися у футболі, але це життя.
– Що найважливіше для воротаря на твою думку: реакція чи холодна голова?
– Холодна голова.
– Який ти поза футболом? Чим любиш займатися у вільний час?
– Зустрічатись з друзями, дивитись футбол, іноді граю в PlayStation, кіно, з дівчиною час провожу.
– Якби в твоєму житті не було футболу, ким би став?
– Я навчався на юридичному факультеті СумДу (правознавство). Викладачі казали, що в мене є хист і потрібно розвиватися в цьому напрямку, але я більше любив грати. Юриспруденція це така справа: або ти в ній з головою, або краще не треба.
– Чий стиль воротаря тобі ближчий і який у тебе стиль гри?
– Мені якийсь час дуже подобався стиль Давіда Де Хеа, коли він грав за «Манчестер Юнайтед». У мене це гра на лінії, тому думаю, що десь ми схожі по стилю.
– Олександре, в останніх інтерв’ю в нас започаткувалася традиція: партнери по команді задають запитання герою випуску. Як ти гадаєш, кого прес-служба попросила написати питання тобі?
– Назар Юрченко.
– Це було б очевидно, адже саме він і запросив тебе на цей випуск. Можливо, маєш ще варіант відповіді?
– Ну тоді Олександр Лебеденко.
– Вірно. Саме він написав тобі запитання: «Наскільки ти розкрив свій потенціал, чи можливо було щось змінити або покращити?»
– Десь відсотків на 25 я розкрив свій потенціал, хотілося б краще, і були можливості, але поки що так.
– Якщо ми вже заговорили про Олександра Лебеденко, хочеться більше дізнатися про ваші дружні відносини. Ви не раз грали разом в одному футбольному клубі. Як так склалося, що ви разом виступали у ФК «Альянс» та інших командах, а тепер знову разом у «Вікторії»?
– Було дуже весело. Так склалося, що ми з одного регіону. Також ми багато грали за університети один проти одного, я за СумДУ, а він за педагогічний університет. Потім ми три роки були в ПФК «Суми», далі рік у «Поліссі», далі в «Альянсі» десь 2-3 роки і вже у «Вікторії» три роки. Ми вже стільки часу разом у різних командах були, що в нас склались гарні дружні відносини. Свого часу його називали “Краснопільським Пеле”
– Тепер традиційне останнє запитання: що б ти хотів сказати нашим вболівальникам?
– Хотів би побажати повернутися на трибуни. Звісно, це залежить не від них, але хотілося б більше підтримки. Також подякувати всім, хто дивиться матчі, хто не байдужий. Хотілося б подарувати місту Суми, яке зараз часто потерпає від ворожих обстрілів, емоції футбольні на стадіоні «Ювілейний».
Наша прес-служба щиро вдячна Олександру за таку щиру, змістовну та цікаву розмову. Звісно, за традицією ми запитали у 32 номера нашої команди, кого б він хотів бачити наступним героєм нашої рубрики.
Цитуємо Олександра: «Нехай буде Максим Євпак. Ми з ним були у «Ниві Бузовій», і у «Вікторії» вже три роки. Тому я запрошую Максима».
Тож зовсім скоро очікуйте розмову з 15 номером команди.
